Почесні громадяни

КОШОВИЙ ПЕТРО КИРИЛОВИЧ (1904-1976)

Двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу. За видатні заслуги перед Батьківщиною і трудящими міста Олександрії міська рада депутатів трудящих 17 грудня 1967 року присвоїла Кошовому Петру Кириловичу звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Народився 8 грудня 1904 року в Олександрії, у бідній, багатодітній робітничій сім’ї. У громадянську війну 16-річний хлопець добровільно вступив до лав Червоної Армії. Він був командиром взводу, ескадрону, начальником полкової школи, начальником штабу полку.

Велика Вітчизняна війна застала Кошового в Забайкаллі. Свою майстерність досвідченого польового командира Кошовий виявив у боях під Тихвіном і Ленінградом, в районі Сталінграда і в Криму, в Білорусі і на полях битв східної Прусії. Всюди радянський хоробрий генерал залишався вірним собі: вчився сам і вчив інших мистецтву перемагати ворога.

Після закінчення війни генерал армії Кошовий командував військами Київського військового округу. З 1969 року він призначений генеральним інспектором Міністерства оборони СРСР. Його обирають депутатом Верховної Ради СРСР.

30 серпня 1976 року Петро Кошовий пішов з життя. На будинку, в якому він жив, установлено меморіальну дошку. В 1949 році установлено бюст мужньому, талановитому воєначальнику-герою.

ДІБРОВА ІЛЛЯ ДАНИЛОВИЧ (1891-1944)

За видатні заслуги перед Батьківщиною і трудящими міста Олександрії міська рада депутатів трудящих присвоїла (посмертно) звання «Почесний громадянин міста Олександрії» Іллі Діброві – колишньому командирові партизанського загону в період громадянської війни та командирові партизанського з’єднання ім. Ворошилова в роки Другої Світової війни.

Діброва Ілля народився в селі Захарівці 9 серпня 1891 р. Вже з 14 років Діброва почав працювати в економіях Олександійського та Єлисаветградського повітів, а потім шахтарем у Кривому Розі. У 1910 р. вісімнадцятирічного юнака за революційну діяльність заарештували царські жандарми. Рішення суду – 20 років тюрми в Челябінську.

Після революції 1917 року звільнений Діброва повертається в Олександрію, де і продовжує революційну боротьбу. Він очолює Олександрійський Районний Революційний комітет і Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. На початку 1918 року в місті встановлена радянська влада, але в цьому ж році країна була захоплена інтервентами, проти яких і починає боротися в тилу ворога Діброва. Він стає командиром тисячного загону червоних партизан Олександрійського району, бореться проти німців, які вже тоді, у роки громадянської війни, знали Діброву як хороброго партизана.

Після закінчення громадянської війни Діброва працює в ЧК (“чрезвычайной комиссии”) по боротьбі з контрреволюцією, потім – на господарській роботі в Олександрії та Косівці. З початком Великої Вітчизняної війни вже немолодий, звільнений від військової служби, Діброва стає на шлях боротьби з німцями. 50-річний Діброва кілька разів просить Український Центральний штаб партизанського руху направити його в тил ворога в Кіровоградську область. 17 січня 1943 року невелика група патріотів висадилася в районі Чорного лісу. Група вела активні дії і незабаром стала з’єднанням.

Кіровоградський підпільний обком партії призначив Діброву командуючим партизанським з’єднанням імені Ворошилова. Велику допомогу з’єднанню надавала олександрійська підпільна організація. Підпільники допомогли перетворити з’єднання в грізну силу в боротьбі з фашистами. Партизани особливо діяли в Чорному, Чутнянському, Яничарському, Мотронинському лісах. Там готувалися одиниці для боротьби з ворогом. Завданням партизан було знищення німецьких штабів, гарнізонів, поліцейських дільниць, пошкодження телефонного зв’язку між Кіровоградом і Кременчуком, руйнування залізничних колій біля Знам’янки, пуск ворожих ешелонів під укіс. За голову Діброви І.Д. було оголошено нагороду в 500 тис. марок. Партизанське з’єднання діяло до 26 листопада 1943 р. Після звільнення області І. Діброва деякий час був військовим комендантом Олександрії, а влітку 1944 р. його з групою з 21 чоловіка за власним проханням було десантовано на територію Чехословаччини для надання допомоги в боротьбі з фашизмом. Загін став налічувати 1250 чол. і був переоформлений в бригаду, Діброва отримав звання полковника. 14 жовтня 1944 р. біля с. Бошаце ( в районі Старої Тури, Західна Словаччина ) І.Д. Діброва загинув, він був похований у тому ж лісі. Чехословацький уряд посмертно присвоїв йому звання Генерала Армії і нагородив вищим орденом країни. У травні 1945 р. його тіло було перевезено до Олександрії і перезаховане спершу в дитячому парку, а в 1960 р.- на братській могилі.

РЮМІН ВАЛЕРІЙ ВІКТОРОВИЧ (1939 р.н.)

Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт СРСР. За успішне здійснення тривалого космічного польоту на орбітальному комплексі «Салют-6-Союз» і виявлені при цьому мужність і героїзм, 25 листопада 1980 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Рюмін Валерій Вікторович двічі Герой Радянського Союзу. Народився 16 серпня 1939 р. в м. Комсомольськ-на-Амурі (Росія) в родині службовця. Після закінчення середньої школи поступив у Калінінградський механічний технікум в Московській області (спеціальність холодна обробка металу), який закінчив у 1958 р. Після цього навчався на факультеті електроніки Московського лісотехнічного інституту, диплом якого отримав у 1966 р. Працював у ОКБ-1 («Конструкторское бюро С. П. Королёва»). Брав участь у розробці документації для електричних випробувань пілотуємого корабля “7К-Л1” для обльоту Місяця. Неодноразово призначався керівником випробувань і технічним керівником на технічній позиції. У 1973 р. зарахований до загону космонавтів, де пройшов повний курс загальнокосмічної підготовки, підготовки до польотів на космічних кораблях типу “Союз” і орбітальних станцій типу “Салют”. Здійснив три польоти в космос як бортінженер: 9-11 жовтня 1977 р.; 25 лютого – 19 серпня 1979 р.-. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 серпня 1979 за мужність і героїзм, проявлені в польоті, В. Рюміну присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 9 квітня – 11 жовтня 1980 р.Після польоту, який тривав 185 діб, космонавти повернулися на Землю на кораблі “Союз-37”. Президія Верховної Ради СРСР від 11 жовтня 1980 за успішне здійснення цього польоту нагородила В. Рюміна другою медаллю “Золота Зірка”. 28 жовтня 1987 В. Рюмін залишив загін космонавтів у зв’язку з виходом на пенсію, але продовжив працювати у Центрі управління польотами. Четвертий політ у космос В. Рюмін здійснив 2-22 червня 1998 як спеціаліст польоту шаттла Discovery STS-91 (за угодою Державної міжвідомчої комісії з NASA).

ГРИЦЕНКО ПИЛИП ЮХИМОВИЧ (1913-1997)

За видатні заслуги перед Батьківщиною і трудящими міста, багаторічну роботу в партійних і державних органах, активну громадську діяльність по вихованню підростаючого покоління присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Гриценко Пилип Юхимович народився у 1913 р. в м. Гайворон Кіровоградської обл. в родині селян. У 1930 р. закінчив 7-літню школу, після чого поступив до фабрично-заводського училища(ФЗУ) на спеціальність слюсар. Після закінчення ФЗУ працював на паровозоремонтному заводі, одночасно навчався в робфаці. У 1935 р. вступив до інституту інженерів залізничного транспорту на факультет народного господарства, який закінчив у 1940 р. 19 серпня 1940 р. був призваний до армії, де служив у військах залізничного транспорту, з липня 1942 р. у військах Червоної Армії. Ніс службу у оперативних групах по підготовці військ до боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. Брав участь у боях під Сталінградом, на Курській Дузі та у Східній Прусії. Демобілізувався у 1946 р., після чого з 1947 по 1957 рр. працював у Вільнюсі на партійній роботі. У липні 1957 переїхав до Кіровограду, де працював інструктором обласного комітету партії. 23 грудня 1957 р. був обраний секретарем Олександрійського міському партії. Після цього працював головою міськвиконкому і першим секретарем міському партії. У 1973 р. вийшов на пенсію. Нагороджений: орденом Червоної Зірки, двома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями.

ГЕРАСЮТА МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (1919-1987)

Герой Соціалістичної праці, член-кореспондент НАН України. За видатні заслуги в сфері завоювання космосу, виховання молоді в місті, виховання наукових кадрів для побудови космічних кораблів присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Герасюта Микола Федорович – видатний діяч вітчизняної науки та техніки, засновник української школи прикладної балістики ракетно-космічних систем, Герой Соціалістичної Праці, член-кореспондент АН України, Почесний громадянин міста Олександрії. Народився М. Ф. Герасюта 18 грудня 1919 р. в місті Олександрії в селянській родині. Закінчив школу з добрими показниками і в 1936 р. поступив до Одеського університету на фізико-математичний факультет. Навчався з великим ентузіазмом. Крім основних предметів – математика і фізика, захоплювався малюванням, вивченням англійської мови. Саме в Одеському університеті, коли він прослухав курс “небесної механіки”, він вперше зіткнувся з головною справою свого життя – балістика і керованість ракет. 26 червня 1941 р. М. Герасюта захистив диплом по спеціальності “математика” і відразу був призваний до армії. Пройшов прискорене навчання на сапера в Дніпропетровську і був направлений на фронт. Фактично без жодної відпустки провів чотири роки війни, активно брав участь у бойових діях. У складі діючої армії відступав від Дніпропетровська до Сталінграда, брав участь у Сталінградській битві в якості сапера, форсував Дніпро, звільняв Польщу. Закінчив війну в Берліні в званні старшого лейтенанта на посаді командира штабу саперного батальйону. Нагороджений орденами “Червоного Прапора” і “Червоної Зірки” і медалями – в тому числі “За відвагу”, яку отримав за форсування Дніпра. Наприкінці війни був включений в групу військових спеціалістів по вивченню досвіду створення ракетної техніки в Німеччині. Більше двох років пропрацював у інституті “Нордхаузен”, займався підготовкою технічної документації для передачі в СРСР. Сам вивчив німецьку мову, особисто переклав і відредагував кілька десятків технічних звітів по питанням керування “Фау-2”. В 1947 р., після демобілізації, був прийнятий в конструкторське бюро С.П.Корольова. Продовжив займатися питаннями керованості і балістики ракет. В 1952 р. без відриву від виробництва підготував кандидатську дисертацію і по запрошенню В. С. Будника був прийнятий на посаду начальника проектного сектору в ОКБ в Дніпропетровську на ракетному виробництві, створеному на базі автозаводу і переіменоване потім в КБ “Південне”. Потім працював першим начальником провідного проектного відділу, з якого були створені всі основні проектні і розрахункові підрозділи КБ “Південне”. До 1987 р. займав посаду Заступника Генерального конструктора, начальника проектно-розрахункового комплексу, який займався розробкою, випробуванням і експлуатацією всіх зразків ракетної техніки по питанням балістики, динаміки, аеродинаміки і теплового захисту. М. Ф. Герасюта – найвидатніший вітчизняний учений в сфері прикладної механіки. Він є засновником школи прикладної балістики. Маючи фундаментальні наукові знання, отримані в тому числі і в Одеському державному університеті, а також завдяки великим організаторським здібностям, він зробив вагомий внесок у вирішення актуальних проблем розробки автоматизованих систем управління ракетними і космічними комплексами. Був ідеологом побудови систем управління, які забезпечують ефективне використання закладених в конструкцію ракет КБ “Південне” можливостей. Розроблені під керівництвом М. Ф. Герасюти принципи управління реалізовані в усіх виробах КБ “Південне”, в тому числі і в неперевершеній до теперішнього часу ракеті 15А18М, яка стоїть на бойовому чергуванні в Росії, відомій в США під назвою “Сатана”. Але не тільки до цього зводилися інтереси М. Ф. Герасюти. Багато сили і душевної енергії він віддавав виховуванню інженерів, вчених, підготовці кандидатів і докторів наук. Займався педагогічною діяльністю. Викладав у Дніпропетровському державному університеті, де був завідуючим кафедрою автоматики. Розуміючи необхідність розвитку фундаментальних розділів науки в інтересах ракетно-космічної діяльності, він в 1966 р. виступив з пропозицією створення в Дніпропетровську сектора проблем технічної механіки в інституті механіки, який зараз є головною науково-дослідницькою організацією Національного Космічного Агенства України. М. Ф. Герасюта – доктор технічних наук, був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. Він нагороджений багатьма урядовими нагородами. В 1961 р. за великий особистий внесок у створення принципово нової на той час ракети 8К65, яка знаходиться в постійній бойовій готовності і за лічені секунди може відповісти на можливий напад ворога, йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Саме з прийняттям на озброєння цієї ракети в СРСР з’явився “ракетний щит Батьківщини”. М. Ф. Герасюта – лауреат Державної і Ленінської премій. В 1987 р. перестало битися серце Миколи Федоровича, який прожив не дуже довге, але яскраве життя. Йому вдалося проявити себе всюди – і на фронті, і після війни, і в праці. Він завжди був лідером, за яким охоче йшли люди. Багато в чому завдяки результатам його діяльності сучасна Україна є державою, яка володіє ракетно-космічними технологіями і продовжує в наш час успішно використовувати накопичений досвід в світовій космічній діяльності.

ХУДЯКОВА АНТОНІНА ФЕДОРІВНА (1917-1998)

Герой Радянського Союзу. За видатні заслуги перед Батьківщиною в роки Великої Вітчизняної війни, значну роботу по військово-патріотичному вихованню молоді присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Худякова Антоніна Федорівна народилася 20 червня 1917 року в с. Нова Слобода Карачевського р-ну Брянської області. Навчалася в церковно-приходській школі с. Нова Слобода, потім в м. Карачеві. Закінчивши семирічку вступила в індустріальний технікум м. Бежиці Брянської області. Після закінчення технікуму в 1937 році була направлена в м. Дніпродзержинськ на вагонно-будівний завод на посаду майстра. Працюючи на заводі, навчалася в аероклубі, потім в Херсонській школі Осоавіахіма. В 1940 році штурман-льотчик Худякова А.Ф. розпочала роботу спочатку в Брянському, а потім Орловському аероклубах, де працювала льотчиком-інструктором. Розпочалася Велика Вітчизняна війна і Антоніна добровольцем пішла в льотну частину Раскової, потім в полк Бершанської. З травня 1942 року Худякова А.Ф. приймає активну участь в бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни. Особисто провела 926 бойових вильотів, мала бойовий наліт 3139 годин. В роки війни приймала активну участь в обороні Північного Кавказу, по розгрому німецьких загарбників на Таманському і Кримському півостровах, в Білорусії, Польщі, Східній Прусії, Німеччині. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року Худяковій Антоніні Федорівні присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордену Леніна і медалі Золота зірка. Антоніна Федорівна нагороджена двома орденами Червоного Прапору, орденом Леніна, двома орденами Вітчизняної війни 1 ступеня та багатьма бойовими медалями. Герою Радянського Союзу Худяковій А.Ф. присвоєно звання почесного громадянина м. Карачева та м. Олександрії. Антоніна Федорівна приймала активну участь в організації краєзнавчого музею, збору експонатів, створенню експозицій. З 1980 по 1991 рр. Худякова А.Ф. працювала директором музею. Померла в грудні 1997 р. В грудні 2003 року краєзнавчому музею було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу Худякової А.Ф. Також Худяковій встановлено бюст на алеї Героїв у місті Карачеві, а в Олександрії – меморіальну дошку на будинку, де вона жила.

САПУНОВ БОРИС ПЕТРОВИЧ

Заступник Голови Держбуду України. За активну участь у боях при звільненні Олександрії від німецько-фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні і безпосередню участь у створенні та здійсненні генерального плану реконструкції і перспективного розвитку міста присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

ОСМОЛОВСЬКИЙ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (1918-1980)

Заслужений лікар України. За особливі заслуги перед містом та активну участь у громадсько-політичному житті рішенням міської ради від 20.12.1996 № 130 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Осмоловський Юрій Володимирович народився у 1916 р. в місті Черкаси, закінчив Київський медичний інститут у 1940 р. В Олександрії працював з грудня 1950 р. на посаді головного лікаря міської лікарні №1. Осмоловський Ю. В. проявив себе як відмінний спеціаліст. В практичній діяльності широко використовував новітні досягнення медичної науки при діагностиці і лікуванні хворих. Відмінний організатор, ініціативний і вимогливий адміністратор. Осмоловський Ю. В. – висококваліфікований лікар-хірург, один із перших у Кіровоградській області почав займатися радикальними операціями на органах грудної полості, за введення торакальної хірургії у практичну медицину в 1961 р. Наказом Верховної Ради СРСР був нагороджений Орденом Леніна. Також за відмінну роботу у сфері охорони здоров’я нагороджений знаком «Відмінник охорони здоров’я» і медаллю «За доблесну працю». Атестаційною комісією при Кіровоградському відділі охорони здоров’я у 1966 р. Осмоловському Ю. В. була присвоєна вища категорія лікаря-хірурга. Осмоловський Ю. В. – учасник Великої Вітчизняної війни, за участь у боях нагороджений орденом Червоної Зірки і орденом Вітчизняної війни ІІ ст., медаллю «Партизан Вітчизняної війни» та ще 8 медалями. Заслужений лікар УРСР з 1968 р.

ШУЛЬГА ІННА АНТОНІВНА (1924-2003)

Директор Музею Миру. За плідну і довголітню роботу по патріотичному вихованню молоді, значний особистий внесок у створення Музею Миру рішенням міської ради від 29.05.1998 № 30 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Шульга Інна Антонівна народилася 14 вересня 1924 року в місті Коростень Житомирської області в сім’ї кадрового військовослужбовця. Дитячі роки провела в Коростені, Охтирці, Прилуках, Харкові. В період Великої Вітчизняної війни Інна Антонівна перебувала в Казахстані, де закінчила середню школу й працювала в колгоспі. У 1944 році разом з мамою повернулася в Україну у місто Прилуки, потім переїхала до Харкова, де навчалася на історичному факультеті Харківського педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. У 1950 році одружилася з Івановим Олександром Федоровичем – військовослужбовцем. У 1951 році після закінчення інституту розпочала свою трудову діяльність науковим співробітником Харківського обласного Державного історичного музею. З 1963 року Інна Антонівна працювала вчителем в експериментальній середній школі № 1 ім. В. І. Леніна міста Харкова. В подальші роки, переїжджаючи разом зі своїм чоловіком, вона працювала викладачем історії в школах, науковим співробітником у музеях різних міст. У 1971 році сім’я переїхала в місто Олександрію. Спочатку Інна Антонівна працювала вчителем міської середньої школи №2 ім. О. М. Горького, а в 1973 році перейшла на роботу в міський Палац піонерів та школярів ім. С. Шакало, де створила загін піонерів-пошуковців імені піонера-партизана Борі Білого, яким керувала 15 років. В 1985 році на основі матеріалів, зібраних юними пошуковцями, працюючи 8 років на громадських засадах, Інна Антонівна Шульга приступила до здійснення своєї заповітної мрії – створення музею Миру. Завдяки її ініціативі та при допомозі радянського Комітету захисту миру і Олександрійської міської ради музей Миру було створено у 1987. У 1991 музею Миру було надано звання Народного, а в 1996 році він одержав статус Державного музею. За вагомий внесок у розвиток культури, плідну довголітню роботу по патріотичному вихованню молоді, значний внесок у створення міського музею Миру сесія Олександрійської міської ради у 1998 році присвоїла Інні Антонівні Шульзі високе звання “Почесний громадянин міста Олександрії”. У 1999 році її ім’я занесене до “Золотої Книги України”. 7 травня 2003 року Інна Антонівна померла в місті Олександрії.

НАСТАСЬЄВ ГРИГОРІЙ КИРИЛОВИЧ (1921-2011)

Заслужений вчитель України. За особливі заслуги перед містом та активну участь у громадсько-політичному житті та вихованні молоді рішенням міської ради від 29.05.1998 № 31 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Настасьєв Григорій Кирилович народився у березні 1921 р. на ст. Пантаївка Кіровоградської обл. в родині працівника залізниці. У 1927 р. вступив до початкової школи, а у 1937 р. закінчив 10 класів середньої школи в м. Знам’янка Кіровоградської обл. Трудову діяльність почав у березні 1938 р. курсантом педагогічних курсів при відділі шкіл Управління Одеської залізниці в м. Одеса, після закінчення яких з серпня 1938 р. був призначений завідуючим залізничної школи №52 ст. Горохова Одеської залізниці, де працював до початку Великої Вітчизняної війни. У серпні 1941 р. був мобілізований і направлений під Москву для будівництва оборони Москви. У грудні 1941 р. Центральним управлянням шкіл Міністерства шляхів сполучення був відправлений на Далекий Схід завідуючим залізничною школою №99 ст. Єрофей Павлович Амурської залізниці. У грудні 1942 р. був призваний до діючої армії. Брав участь у боях під Сталінградом, Північно-Західному, Степовому, 1-му та 2-му Українських фронтах на посаді замполіта у 20 гв. полку, 6 гв. повітряно-військової дивізії. У жовтні 1943 р. при форсуванні Дніпра був поранений і до грудня 1943 р. перебував у шпиталі. Після одужання служив у 214 полці 5 гв. армії на 1-му Українському фронті парторгом роти, брав участь у боях по звільненню України, Румунії, Польщі. З грудня 1944 навчався і був парторгом батальйону курсів політскладу Політуправління 1-го Українського фронту, після їх закінчення з квітня 1945 р. повернувся на фронт і працював агітатором політвідділу дивізії 6-ї армії, брав участь у боях по розгрому німецько-фашистських військ на Берлінському напрямку і в Чехословаччині. З липня 1945 по липень 1946 знаходився при Політуправлінні Центральної групи військ м. Відень (Австрія), звідки і був демобілізований за станом здоров’я. За бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ст. і 10 медалями. Після демобілізації повернувся на батьківщину і з серпня 1946 р. працював завідуючим залізничної школи №40 ст. Пантаївка Одеської залізниці. За добре організовану учбово-виховну роботу у 1952 р. нагороджений медаллю “За трудовое отличие”. У 1953 р. закінчив Одеський педагогічний інститут і отримав спеціальність вчителя географії середньої школи, з січня 1952 р. працював вчителем географії середньої школи №8 м. Знам’янка і інструктором Політвідділу відділу Одеської залізниці. В квітні 1957 р. був призначений директором школи №16 в Пантаївці. З 1959 р. сім років працював директором Олександрійської середньої школи-інтернату. В 1965 р. за успіхи в постановці зразкового навчання і виховання дітей школи-інтернату отримав звання Заслуженого вчителя школи УРСР, у 1966 р. нагороджений орденом Леніна. З серпня 1966 р. був направлений в закордонне відрядження до Групи Радянських військ у Німеччині, де працював директором радянської школи. Після повернення з Німеччини з серпня 1968 працював директором Олександрійської середньої школи №17, а з серпня 1969 р. повернувся до керівництва Олександрійською школою-інтернатом.

Помер 06.09.2011 року в місті Олександрії.

КУНИЦЬКИЙ ВАСИЛЬ ЗАХАРОВИЧ (1924-2010)

Організатор і активний учасник Олександрійського підпілля в роки фашистської окупації, Голова Ради Олександрійського міського Державного музею Миру. За плідну довголітню роботу по патріотичному вихованню молоді, значний особистий внесок у створення міського Музею Миру рішенням міської ради від 28.05.1999 № 149 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Куницький Василь Захарович народився 15 квітня 1924 р. в с. Петрове, Петрівського р-ну, Кіровоградської обл. в сім’ї військовослужбовця. У 1935 р. родина переїхала до Олександрії. В. Куницький навчався у ЗШ №2, а з 1940 – у ЗШ №3 (зараз ЗШ №4). Коли почалася Велика Вітчизняна війна, був одним із організаторів Олександрійського підпільно-партизанського угрупування (керівник П. І. Марков). Після визволення Олександрії був призваний у діючу армію, де служив у 444 артилерійському полку спершу в артилерійській обслузі, потім заряджаючим і наводчиком, а в останні 4 місяці служби – командиром гарматного “расчета”. Під час боїв в Угорщині був тяжко поранений. Демобілізований за станом здоров’я у званні старшого сержанта, з 1945 р. – інвалід війни 2-ї групи. Нагороджений орденами “Вітчизняної війни І ступеня”, “За мужність”, медаллю “За відвагу” і 15 ювілейними медалями. Після повернення з шпиталю закінчив вечірню школу і вступив до сільськогосподарського технікуму, паралельно закінчив 6-ти місячні курси агротехніків і працював дільничим агрономом машино-тракторної станції Закінчивши з відзнакою технікум, поступив до Львівського сільськогосподарського інституту. Після його закінченя в 1960 році спочатку працював головним агрономом Олександрійського відгодівельного радгоспу, потім – в Олександрійському колгоспно-радгоспному управлінні агрономом-інспектором. Незабаром був направлений на посаду головного агронома Олександрійського райоб’єднання “Сільгосптехніка”, а згодом був обраний і тривалий час працював головою правління колгоспу ім. Фрунзе в Олександрійському районі. Після виходу на пенсію, ще 15 років працював вчителем-вихователем професійно-технічного училища №13. Паралельно на громадських засадах працював викладачем школи мужності та в загоні юних пошуковців при краєзнавчому музеї, на зібраному матеріалі якого був заснований музей Миру. Помер 5 вересня 2010 року у місті Олександрії.

КІРЕЙЦЕВ ІВАН ГРИГОРОВИЧ (1919-2008)

Ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій. За вагомий внесок у справу патріотичного виховання молоді, активну участь у громадсько-політичному житті міста та у розвитку ветеранського руху рішенням міської ради від 26.05.2005 № 674 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Кірейцев Іван Григорович народився у 1919 році на Сумщині.

З 1939 року по 1946 рік проходив службу в рядах Радянської Армії. З початком Великої Вітчизняної війни брав участь в боях за визволення міст, сіл, Росії, України, Польщі та Чехословаччини.

Був учасником визволення міста Олександрії, має 5 Подяк Верховного Командувача. Після демобілізації 4 роки працював у Добронадіївській школі Олександрійського району керівником з військової підготовки. З 1951 року Іван Григорович проживав у місті Олександрії, працював на вугледобувних підприємствах.

Все своє життя Кірейцев І.Г. докладав зусиль до патріотичного виховання молоді, і як голова районної ради добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту, і як член міської ради ветеранів війни, праці та Збройних Сил. Невтомний пропагандист волонтерського руху серед пенсіонерів, очолював ветеранські організації колишнього виробничого об’єднання «Олександріявугілля». Він допомагав у створенні шкільних музеїв Бойової слави. Власними спогадами про бойові операції Івана Григоровича охоче ділився з учнями та студентами, тим самим допомагав у патріотичному вихованні молоді міста.

ДЗБАНОВСЬКИЙ ЮРІЙ ІГОРОВИЧ (1933 – 2020)

Художній керівник і режисер народного театру міського Центру культури і дозвілля. За значний внесок у розвиток театрального мистецтва міста, активну громадянську позицію, багаторічну активну працю на благо нашого міста рішенням міської ради від 26.05.2005 № 674 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Дзбановський Юрій Ігорович народився 30 листопада 1933 року в с. Романівка Попільнянського району Житомирської області.

Після закінчення у 1957 році Київського політехнічного інституту Дзбановський Ю.І. приїхав у наше місто як молодий спеціаліст на підприємства виробничого об’єднання «Олександріявугілля». За 53 роки трудового стажу пройшов шлях від рядового інженера до директора теплоелектроцентралі та заступника головного механіка по енергетиці державної холдингової компанії «Олександріявугілля». За сумлінну працю на виробництві, глибокі професійні знання, раціоналізаторство, втілення у виробничі процеси новітніх технологій мав шану і повагу в колективах, де працював, нагороджений знаком «Шахтарська слава» ІІІ ступеня, медаллю «За доблесну працю».

Звання Почесного громадянина міста Олександрії Дзбановському Ю.І. присвоєно за значний внесок у розвиток театрального мистецтва міста, активну громадянську позицію, багаторічну активну працю на благо нашого міста. 53 роки Юрій Ігорович є учасником, а останні 43 роки – режисером аматорського театру при Палаці культури «Світлопільський», якому 30 років тому присвоєно звання «Народний». Це один із небагатьох діючих Народних колективів в області. Висока майстерність режисера та учасників театру відзначена Грамотами найвищих рівнів держави. Театр діє, радує прихильників своїми виставами, а їх у колективі більше 30-ти.

Обирався депутатом Олександрійської міської ради 3 скликання.

КАРПОВ ВІТАЛІЙ СЕМЕНОВИЧ (1940 – 2021)

Директор Олександрійського училища культури, Заслужений працівник культури України. За вагомий внесок у розвиток духовності та культури міста, естетичне виховання молодого покоління рішенням міської ради від 24.05.2006 № 65 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Карпов Віталій Семенович народився 10 березня 1940 року в с. Олександрівка Вознесенського району Миколаївської області.

Директор Олександрійського училища культури. Освіта – вища, закінчив у 1970 році Московський державний інститут культури за фахом культурно-просвітницька робота.

Карпов В.С. почав трудову діяльність вчителем Олександрійської дитячої музичної школи у серпні 1959 року і працював до листопада 1970 року, припинивши її з грудня 1962 по липень 1965 року для проходження служби у лавах Радянської армії. З 1970 року обіймає посаду директора Олександрійського вищого училища культури.

Очолюваний ним колектив здійснює підготовку кваліфікованих працівників для закладів культури і освіти України. Серед випускників училища справжні майстри своєї справи, особистості, якими пишається не тільки училище культури, а і вся Україна: М.Поплавський, заслужений ректор Київського національного університету культури і мистецтв України; Ю.Напорний, доцент Харківської академії культури, заслужені артисти С.Анісімов, В.Олексієнко, В.Гунькін, заслужені працівники культури, серед яких Г.Абажей, О.Гулак, М.Кузів, В.Гурін та ін.

Училище – складова частина навчально-науково-виробничого комплексу з Київським національним університетом культури і мистецтв та його філією в м. Миколаєві, Харківською академією культури, Кіровоградським державним педагогічним університетом. Це розширює можливості та урізноманітнює форми проведення підвищення кваліфікації викладачів. Директор постійно дбає про забезпечення належних умов організації навчального процесу, поліпшення матеріальної бази училища.

Помер 07.12.2021.

НІКОЛЕНКО СТЕПАН ФЕДОРОВИЧ (1941 р.н.)

Директор Олександрійської дитячої художньої школи. За вагомий внесок у розвиток духовності та культури міста, естетичне виховання молодого покоління рішенням міської ради від 20.05.2008 № 695 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Ніколенко Степан Федорович народився 19 квітня 1941 року. У 1968 році закінчив Краснодарський факультет художньої графіки державного педагогічного інституту.

З 1968 р. по 1972 р. працював викладачем кафедри малюнка Краснодарського державного педагогічного інституту. З 1972 р. по 1973 р. – викладач наочної агітації Олександрійського культосвітнього училища. З вересня 1973 р. виявив ініціативу по відкриттю дитячої художньої школи в місті і по теперішній час працює директором художньої школи. Зарекомендував себе професіоналом високого рівня, вміло передає любов до образотворчого мистецтва учням художньої школи.

За 35 років дитячу художню школу закінчили 658 учнів – 165 стали професіоналами в образотворчому мистецтві різного напрямку (живопис, графіка, дизайн, скульптура, архітектура). Учні школи неодноразові переможці Міжнародних конкурсів дитячої творчості в Польщі, Канаді, Данії, Всеукраїнських та обласних конкурсів різної тематики. Ніколенко Степан Федорових є автором сучасного герба м. Олександрії та декоративно – монументального панно на будинку культури шахти «Світлопільська». Спільно з викладачем художньої школи, колишнім учнем цієї школи Охапкіним О.І. виконали оздоблення приміщення дитячої бібліотеки ім. Ю.Гагаріна (живописні панно, декоративні прикраси з дерева та металевої пластики), оформили Кімнати казок та мистецтв, ікони для Покровського собору та церкви святих Анастасії і Федора в м. Олександрії, ікони для церкви Петра і Павла в м. Кіровограді.

Творчі роботи Ніколенко С.Ф. знаходяться в Кіровоградській картинній галереї, приватних колекціях України, Росії, Польщі, Німеччині, Франції, Англії, Алжирі, Венесуелі, Америці.

Його роботи виставлялися в виставкових залах міст Києва, Кіровограда, Олександрії.

В 2005 році нагороджений відзнакою «За заслуги перед містом».

В 2006 році переможець конкурсу «Олександрієць року» в номінації «Талант 2006».

МІРОШНИЧЕНКО ЛЮДМИЛА ГРИГОРІВНА (1936-2008)

Колишній голова міського комітету профспілки працівників культури, депутат міської ради 5 скликання. За багаторічну плідну працю, високу майстерність, професіоналізм, особистий внесок у розвиток та збереження закладів культури міста рішенням міської ради від 22.05.2009 № 1018 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії» (посмертно).

Мірошниченко Людмила Григорівна народилася 12 квітня 1936 року в с. Іванове Світловодського району Кіровоградської області.

Вищу освіту здобула у 1971 році, закінчивши Київський інститут культури за спеціальністю «Бібліотекар та бібліограф вищої кваліфікації». Трудову діяльність розпочала у 1958 році завідуючою Краснокутською селищною бібліотекою Антрацитівського району Луганської області. У 1961 р. по 1977 р. працювала завідуючою Олександрійською міською дитячою бібліотекою № 2. З 1977 року завідуюча відділом комплектування Олександрійської міської централізованої бібліотечної системи. З 1989 року по липень 2008 року – голова міського комітету профспілки працівників культури м. Олександрії. З 2006 р. по 2008 р. була обрана депутатом Олександрійської міської ради. За сприянням Людмили Григорівни професійні та аматорські колективи міста стали переможцями І та ІІ Всеукраїнських оглядів народної творчості в області, IV Міжнародного фестивалю юних талантів «Земля під білими крилами» (м. Мозир), II Всеукраїнського фестивалю «Верховинця – степова криниця» (м. Каховка) та багато інших конкурсів і фестивалів в області і в Україні. За період роботи Людмили Григорівни на посаді голови профспілки працівників культури не тільки не втратили жодного закладу культури, а навпаки збільшити їх кількість на шість одиниць, серед них два великих Палаци культури. Поєднуючи профспілкову, організаційну роботу із творчою, була ініціатором чисельних міських та обласних свят. Запровадила традиційне відзначення професійних свят у місті. Мірошниченко Л.Г. приймала активну участь у громадському житті міста, співпрацюючи з профспілковими організаціями освіти і науки, охорони здоров`я, держустанов, багатьох підприємств міста. Тричі обиралася головою міському профспілки працівників культури м. Олександрії. Мірошниченко Людмила Григорівна мала розвинуте почуття обов’язку, високий рівень культури, поведінки та спілкування, ввічлива і толерантна, користувалася великою повагою серед колег. За професіоналізм та успіхи в роботі неодноразово відзначалася грамотами Кіровоградської обласної державної адміністрації та Олександрійської міської ради, була визнана переможцем міського щорічного конкурсу «Олександрієць року» у номінації «Професіонал 2005 року в соціальній сфері».

ТОМІЛІНА ЛІДІЯ МАРКІВНА (15.05.1926 – 31.07.2021)

Ветеран Великої Вітчизняної війни, визволитель міста Олександрії, активіст ветеранського руху міста по патріотичному вихованню молоді та учнів. За активну участь у патріотичному вихованні молоді, роботу в міській організації ветеранів України та багаторічну плідну трудову діяльність рішенням міської ради від 25.05.2012 № 614 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Томіліна Лідія Марківна народилася 15 травня 1926 року в м.Олександрії Кіровоградської області. Бойовий шлях, учасниця Великої Вітчизняної війни Томіліна Л.М., пройшла з боями в період війни від Бєлгорода до Чехословаччини, у складі 214-ої стрілецької дивізії, санінструктором. Учасниця визволення Кіровоградщини: Куцеволівки, Дівочого поля, Недогарок, Косівки, Знам’янки, Кіровограда та рідної Олександрії.
Після закінчення війни сім’я Томіліних Лідії Марківни та Бориса Семеновича, теж визволителя міста та Почесного громадянина міста Олександрії, на жаль відійшов у вічність у 1995 році, певний час проживала на західній Україні.
У 1956 році сім’я переїхала на постійне місце проживання в місто Олександрію, більше 30 років Лідія Марківна працювала у дитячому садку №16, закладі для дітей з малими та загасаючими формами туберкульозу. Ставлення Лідії Марківни до виконання службових обов’язків, відношення до людей – були прикладом для інших працівників впродовж всіх років трудової діяльності.
Все своє свідоме життя Томіліна Л.М. проводить велику роботу по військово-патріотичному вихованню молодого покоління олександрійців. Це сотні проведених зустрічей у навчальних закладах, музеях, бібліотеках нашого міста.
Нагороджена орденами «За мужність» і Великої Вітчизняної війни ІІ ст., медаллю «За бойові заслуги» та 15 ювілейними медалями.

ШЕВЧЕНКО ІЛЛЯ АНТОНОВИЧ (1923 – 2020)

Старший викладач комунального вищого навчального закладу «Олександрійський педагогічний коледж імені В.О.Сухомлинського», кандидат педагогічних наук, Заслужений вчитель УРСР, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. За вагомий внесок у формування в молоді почуття патріотизму, ідейно-моральних та національних принципів, впровадження ідей В.О.Сухомлинського у педагогічну діяльність освітян міста рішенням міської ради від 14.05.2013 № 1006 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Ілля Антонович Шевченко народився 8 грудня 1923 року у селі Ново-Стародуб, де і пройшло його дитинство. Після смерті батька й від’їзду хворої матері до старшої сестри, залишився сам. В цьому ж селі, перед війною, закінчив середню школу. Вчителі, особливо класний керівник, завжди були поруч із хлопчиком, багато зробили для його становлення, як людини і педагога в майбутньому.
Після закінчення школи пішов на фронт. Був учасником бойових дій від рядового до офіцера-старшого лейтенанта, командира батареї у складі Південно-західного (1941р.), Західного, Калінінського (1942р.), І Білоруського та І Прибалтійського (1943-1944рр.) фронтів. Двічі був поранений, двічі контужений, демобілізований, як інвалід після важкого поранення у грудні 1944 року.
Як учасник Великої Вітчизняної війни має бойові нагороди: орден Б.Хмельницького, медаль «За відвагу».
Коли Ілля Антонович повернувся на батьківщину вчителі рідної школи радо зустріли його і порадили продовжувати навчання. І хоч час був голодний, бідний і складний, Ілля прислухається до їх слів. З 1946 року навчався у Київському державному учительському інституті ім.О.М.Горького (нині інститут ім.Драгоманова), у 1951 році екстерном закінчив Кіровоградський Державний педагогічний інститут О.С.Пушкіна, факультет історії.
Двічі довелося Іллі Антоновичу, по переконливому запрошенню партійних керівників, залишати школу на користь партійної роботи, але учительство перемогло. Тільки в школі він знаходив своє основне поле діяльності.
Олександрійській середній школі №13 Ілля Антонович віддав 27 років життя, одночасно протягом 10 років був директором та науковим кореспондентом Академії педагогічних наук. У 1978 році він захистив кандидатську дисертацію, і з 1978 року по 1988 рік працював Старшим викладачем, доцентом кафедри педагогіки Кіровоградського педінституту. Потім знову повернувся до Олександрії, почав працювати в педагогічному коледжі, де з 1983 року працював за сумісництвом. А з 1988 року на постійній роботі викладача педагогіки та спецкурсів «Етика та психологія сім’ї», «Виховна робота в групі продовженого дня», «Основи педагогічної майстерності». Крім основної роботи, Ілля Антонович керує роботою музею Василя Сухомлинського, відомого своєю цікавою змістовною програмою. Музей підтримує тісні стосунки з Павлиською СШ, педагогічно-меморіальним музеєм В.О.Сухомлинського, родиною Василя Олександровича.
Шевченко І.А. – кандидат педагогічних наук, доцент, Заслужений вчитель України, лауреат обласної педагогічної премії імені В.О.Сухомлинського – послідовник ідей В.О.Сухомлинського, самовіддано пропагує гуманну педагогіку, є взірцем для студентського та викладацького колективу педагогічного коледжу імені В.О.Сухомлинського в справі творчої розбудови національної школи.

СОЛОВЙОВ МИКОЛА СЕРГІЙОВИЧ (1924 – 2017)

Гвардії полковник у відставці, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. За вагомий внесок у формування в молоді почуття патріотизму, ідейно-моральних та національних принципів, збереження історичної пам’яті про учасників Великої Вітчизняної війни рішенням міської ради від 28.05.2014 № 1357 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Соловйов Микола Сергійович народився 25 квітня 1924 року в республіці Білорусь. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, нагороджений двома орденами «Червона Зірка», орденом Вітчизняної війни І ступеню, орденом Богдана Хмельницького, медалями «За бойові заслуги», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліну» та ще більше двадцяти медалями. За значний особистий внесок у розвиток міста нагороджений відзнакою «За заслуги перед м. Олександрією», за активну участь у ветеранському русі та військово-патріотичному вихованні молоді – Почесною грамотою Кіровоградської обласної ради з врученням знака «3 добром до людей».

Соловйов Микола Сергійович усе своє життя присвятив справі захисту Батьківщини.
Призваний до лав Збройних Сил СРСР 2 травня 1942 року. Закінчив Вольське училище хімічних військ з присвоєнням військового звання молодший лейтенант. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни з вересня 1943 року по квітень 1945 року на посадах командира взводу та командира роти. Брав участь у звільненні від фашистських загарбників території України, Білорусії, Польщі, Німеччини. Під час війни отримав два поранення. При проходженні військової служби в післявоєнний період разом з родиною за наказом командування проходив службу у 14 військових гарнізонах.
У військовій частині, що дислокується в місті Олександрії, проходив службу з 1958 до 1976 року. Маючи 34 роки вислуги, звільнився в запас із Збройних Сил та розпочав цивільну трудову діяльність. Працював до 1989 року на посадах: інструктор Олександрійського міського комітету ДТСААФ з технічних видів спорту, старший майстер міських курсів цивільної оборони.
В період проходження служби та подальшої праці брав активну участь у громадському житті військової частини та міста: 15 років був членом міськвиконкому, 15 років обирався членом партійної комісії міста, член постійної комісії при Олександрійському військовому комісаріаті з питань
військово-патріотичного виховання молоді. Був одним з ініціаторів заснування ветеранської організації Олександрійського авіаційного гарнізону та беззмінно очолював її раду з 1989 року по 2006 рік. В цей же період обирався членом президії Ради ветеранської організації Олександрії. У 2006 році обраний Почесним головою Ради ветеранів. Соловйов М. С. проводив активну роботу серед різних категорій населення міста з питань збереження історичної пам’яті та увіковічення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, популяризації служби в Збройних Силах, військово-патріотичного виховання.

ЗАБОЛОТНІЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (1927 – 2017)

Член ради ветеранів, голова пресцентру ради ветеранів, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. За вагомий внесок у формування в молоді почуття патріотизму, ідейно-моральних та національних принципів, збереження історичної пам’яті про учасників Великої Вітчизняної війни рішенням міської ради від 28.05.2014 № 1356 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії.

Заболотній Василь Іванович народився 15 січня 1927 року в с.Кам’янці на Житомирщині. Ветеран Великої Вітчизняної війни. У період фашистської окупації пізнав усі жахи і страхіття німецьких звірств. Його тричі намагалися відправити до Німеччини, але щасливий збіг обставин допоміг уникнути неволі.
В 1944 році, після звільнення села від окупантів, був мобілізований до лав Радянської Армії і направлений служити у Дагестан. За тривалий час служби – 7 років, проявив сміливість, мужність, брав участь у бойових діях на території Північного Кавказу. Нагороджений орденом «За мужність» та 14 медалями, з них – 2 знаки Кіровоградської ОДА «З добром до людей».
Після Великої Вітчизняної війни 52 роки працював в Олександрії, з них 32 – начальником бюро інвентарізації. 18 років був депутатом міської ради. Будучи головою комісії по житлово-комунальному господарству, ініціював благоустрій доріг на вулицях С.Лазо і Набережній.
З 1987 року Василь Іванович член міської ради ветеранів. Велику виховну роботу проводить серед молоді міста, виступаючи в школах, музеях та бібліотеках, а також серед ветеранів олександрійщини. Він – частий гість у навчальних закладах, де зустрічі з молоддю завжди насичені почуттям любові до Вітчизни, до життя, вірою в людей, в світле майбутнє України.
З 2002 року Василь Іванович голова прес-групи ради ветеранів. З його ініціативи в газетах друкуються замітки про учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни, партизан-підпільників. В 2013 році була випущена і презентована книжка про ветеранів – учасників бойових дій по матеріалах, які записав з уст живих учасників бойових дій Василь Іванович Заболотній.

АБАЖЕЙ ГРИГОРІЙ ПЕТРОВИЧ (1954 р.н.)

Заслужений працівник культури України, член Кіровоградського осередку Всеукраїнської хореографічної спілки, балетмейстер народного ансамблю танцю «Віночок», директор міського Палацу культури, депутат Олександрійської міської ради 6 скликання. За вагомий внесок у розвиток культурного життя міста, популяризацію української національної культури, справу виховання підростаючого покоління, високий професіоналізм, активну громадську діяльність рішенням міської ради від 28.05.2014 № 1358 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Народився 15 травня 1954 року у селі Мала Вільшанка, Вільшанського району, Кіровоградської області.
Абажей Г.П. у 1972—1974 роках проходив службу в армії. Після демобілізації навчався в Олександрійському культурно-освітньому училищі. З 1977 року керівник дитячого хореографічного ансамблю будинку культури науково-виробничого об’єднання «Етал», з 1981 року – художній керівник цього ж будинку культури, з 1993 року – художній керівник народного самодіяльного ансамблю танцю «Віночок». З 1999 року – директор Міського Палацу культури та художній керівник народного ансамблю танцю «Віночок».
Проявив себе як умілий, грамотний, вдумливий, ініціативний фахівець. Володіє відмінними організаторськими здібностями у співзвучності з художнім смаком, тактом, що сприяє міцному контакту з колективом. Серед його хореографічних постановок великим успіхом користуються «Український привітальний», «Російський перепляс», «Гопак», «Циганський танець», «Молдавський танець «Букурія». Абажей Г.П. активний збирач та пропагандист фольклорної спадщини українського народу.
«Віночок» має програму, в якій представлені танці різних регіонів України: Буковини, Поділля, Закарпаття, Прикарпаття, Волині. Програми ансамблю танцю є синтезом збирання, вивчення та художньої обробки народно-пісенного епосу, фольклору та творчого досвіду провідних митців України.
Разом з ансамблем Абажей Г.П. брав участь у творчих відрядженнях та гастролях до м.Києва, Закарпаття, республіки Молдова, гідно представляв українське мистецтво в Угорщині, Німеччині, Болгарії, Туреччині, Польщі, а також для ліквідаторів аварії на ЧАЕС в м.Чорнобилі у 1987р. На час відряджень до Португалії, Греції, Мальти та Кіпру Абажей Г.П. очолював делегацію в якості керівника ансамблю.
У 1993 році ансамбль став лауреатом І Всеукраїнського фестивалю самодіяльного хореографічного мистецтва, який проводився у м.Рівному, 1994 році – міжнародного фестивалю «Берегиня» (м.Луцьк), 1995 році – фестивалю Кобзарського мистецтва (м.Дніпропетровськ, фестивалю хореографічного мистецтва імені В.Авраменка (м.Корсунь-Шевченківський, Черкаської області). На запрошення міста Бечей ансамбль у 1996 році успішно виступав з концертами у ряді міст Югославії. Ансамбль «Віночок» – неодноразовий переможець обласного огляду-конкурсу самодіяльного хореографічного мистецтва «Весняні ритми». У 2002 році колектив став дипломантом другого Міжнародного фольклорного фестивалю етнографічних регіонів України «Родослав» м.Івано-Франківську. У 2004 році ансамбль танцю «Віночок» разом із творчою делегацією міста Олександрії виступав з концертами в м.Ярочині, що у Польщі. У 2007 році «Віночок» успішно представив своє мистецтво у Всеукраїнському конкурсі народної хореографії ім.Вірського.
Абажей Г.П. проводить велику роботу по естетичному вихованню підростаючого покоління. На базі міського Палацу культури та народного ансамблю танцю «Віночок» проходять практику студенти Олександрійського училища культури.
Абажей Г.П. є режисером-постановником міських урочистих концертів та свят.
За сумлінну працю та високі досягнення нагороджений знаком ВЦРПС «За відмінну працю в культосвітніх закладах профспілок», Почесними грамотами Федерації профспілок України та області, управління культури облдержадміністрації, Олександрійської міської ради.
У 1999 році нагороджений почесним званням «Заслужений працівник культури України», у 2003 році – відзнакою «За особливі заслуги перед містом».
27 травня 2007 року Г. Абажей став переможцем міського конкурсу «Олександрієць року» у номінації «Професіонал року у соціальної сфері».
Абажей Григорій Петрович є депутатом Олександрійської міської ради VI скликання.
Григорій Петрович користується авторитетом серед працівників закладів культури, як висококваліфікований фахівець клубної, хореографічної справи та досвідчений керівник. Для нього характерне вимогливе ставлення до рівня проведеної роботи, пошук нових шляхів і форм організації роботи Палацу культури. Багатогранність творчої діяльності Абажея Григорія Петровича сприяє відродженню української національної культури, справі виховання підростаючого покоління.

НІКІТЕНКО ГРИГОРІЙ ФЕОДОСІЙОВИЧ (1925 – 2017)

Партизан, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. За вагомий внесок у формування в молоді почуття патріотизму, ідейно-моральних та національних принципів рішенням міської ради від 22.05.2015 № 1642 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Народився Григорій Феодосійович 28 вересня 1925 року в селі Сокологірне на Херсонщині. Коли почалася війна, закінчивши 8 класів, у рідному селі, на окупованій території він у складі групи Приазовського партизанського загону відважних хлопців брав участь у диверсійній роботі на залізниці, розклеював листівки про стан подій на фронтах.
У вересні 1943 року село Григорія було звільнене, а Нікітенко став воїном Червоної Армії. За направленням закінчив курси молодших командирів і почав службу в складі 4-го Українського Фронту на Нікопольському плацдармі. Жорстокі бої за Нікополь залишили знак на все життя – під час форсування Дніпра Григорій отримав тяжке поранення в ліву ногу, втратив багато крові і знепритомнів. Коли відлунали останні постріли, санітари відправили Григорія в санбат. Лікувався в різних шпиталях, але, щоб врятувати йому життя, лікарям довелось все-таки ампутувати ногу. Молодий чоловік став інвалідом, але Григорій не захотів змиритись із долею. Наперекір всьому, вищу освіту здобув у Харківському інституті на факультеті бібліотечна справа. Після закінчення інституту у 1952 році, він за направленням, протягом 46 років працював в Олександрійському училищі культури викладачем бібліотечної справи. Ветеран праці з 1952 року. Брав активну участь у художній самодіяльності училища. Разом зі студентами часто їздив з концертами в міста області.
Зараз Григорій Феодосійович на заслуженому відпочинку, але бере активну участь у вихованні молоді. Він виступає в музеях, будинках культури, бібліотеках, навчальних закладах міста, де зустрічі з молоддю завжди насичені почуттям любові до Вітчизни, до життя, вірою в людей, у світле майбутнє України.
Григорій Феодосійович має державні нагороди: орден Червоної Зірки, орден Великої Вітчизняної війни 1 ст, орден «За мужність», Знак «Партизан України».

СКІЧКО ОЛЕКСІЙ ОМЕЛЯНОВИЧ (1946–2011)

Олександрійський міський голова у 1991-1994 рр., 2006-2010 рр. За вагомий внесок у розвиток демократичного суспільства та втілення принципів місцевого самоврядування в місті Олександрії рішенням міської ради від 17.05.2016 № 83 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії» (посмертно).

Скічко Олексій Омелянович народився 27 січня 1946 року в селі Триліси Олександрівського району Кіровоградської області в сім’ї робітника. У 1970 році закінчив Запорізький машинобудівний інститут ім.В.Я.Чубаря. Трудову діяльність розпочав на Олександрійщині на посаді інженера-електрика теплоелектроцентралі №3.
З 1973 року по 1990 рік працював на керівних посадах в Кіровоградській області та міста Олександрії.
Будівництво, промисловість, транспортний зв’язок, комунальна та соціальна сфера стрімко розвивалася до 1991 року. Щороку здавали в експлуатацію до 65 тис.м² житла, відкрили нову поліклініку, 6 дитячих садків, школи №17 та №20, торговий центр «Гірник», стадіон «Олімп» на Перемозькому мікрорайоні. Введено в експлуатацію шахти «Ведмежоярську», розріз «Костянтинівський», реконструйовано та запроваджено нові технології на ВАТ НВО «ЕТАЛ». З’явилися нові мости через річки Інгулець та Березівку. Це далеко не весь перелік програм, які були реалізовані в місті під його керівництвом.
У 1991 році Олексій Омелянович був обраний на посаду голови Олександрійської міської ради, голови виконкому. Працювати йому довелося в надскладний період. Він добре знав наше місто, бо виріс тут, закінчив школу і тривалий час працював.
Та попре зруйновану економіку, місто вижило. Уже з 1993 року у міській промисловості спостерігається Пожвавлення. ВАТ ПВО «ЕТАЛ», фірма «Віра Сервіс», завод «Автоштамп», завод «Поліграфтехніка» починають співпрацювати з підприємствами близького та далекого зарубіжжя. Під головуванням Олексія Омеляновича вдалося зберегти соціальну сферу міста.
У 2006 році Скічко О.О. був знову обраний міським головок За цей період були вирішені проблеми опалення мікрорайонів Перемога та Жовтневий, селища Димитрове, реконструйовані Матроіванівські очисні споруди, реконструйовані дорожні покриття та багато іншого. Він ініціював повернення у державну власність підприємств буровугільної галузі міста, які були майже знищені в результаті невдалого керівництва орендарями. Також Олексій Омелянович активно працював над залученням інвестицій в місто задля відновлення підприємств харчової промисловості та створення нових робочих місць.
Помер Скічко Олексій Омелянович 13 серпня 2011 року.
Олексій Омелянович був успішним політиком, фаховим керівником, порядною людиною. Він завжди пам’ятав про найвищу цінність – людину, заради якої і відбувається все в нашому житті. І люди віддячили йому, він нагороджений орденами «Знак Пошани», відзнакою Президента України – орденом «За заслуги» Ш ступені. Його ім’я занесене на пам’ятну дошку в місті, його ім’ям названо вулицю міста.

СКЛЯР ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (1936–2015)

Заслужений працівник культури України, член спілки композиторів Кіровоградської області, засновник та керівник народного аматорського хору «Веселка» Міського Палацу культури. За вагомий внесок у розвиток самодіяльного народного мистецтва та пропаганду і збереження української пісні рішенням міської ради від 17.05.2016 № 82 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії» (посмертно).

Скляр Володимир Павлович народився 10 квітня 1936 року в селі Талова Балка Світловодського району Кіровоградської області, помер 23 листопада 2015 року у м.Олександрія. Українець, освіта середня спеціальна, закінчив Олександрійський культурно–освітній технікум у 1953 році за спеціальністю організатор-методист клубної роботи.
Загальний стаж роботи 61 рік.
20 березня 2003 року Указом Президента України за №248 Скляру В.П. було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».
Нагороджений знаком ВЦРПС «За досягнення в самодіяльному мистецтві».
Нагороджений відзнакою «За заслуги перед містом».
Скляр В.П. після закінчення Олександрійського культурно–освітнього технікуму у 1954 році працював методистом Новгородківського районного Будинку культури. В 1955–1959 роках служив у лавах Радянської Армії, після демобілізації працював концертмейстером, художнім керівником ансамблю пісні і танцю «Урожай» Олександрійського районного будинку культури.
З березня 1961 року – хормейстером народного самодіяльного хору Будинку культури Науково–виробничого об’єднання «Етал», (нині міський Палац культури). Скляр В.П. багато зробив для збагачення української народної пісні, пропаганди хорового мистецтва. Володів відмінними організаторськими здібностями у співзвучності з природною музикальністю, художнім смаком і тактом, що сприяло повному контакту з колективом.
У роботі Володимир Павлович узагальнював особливості творчої взаємодії як різновиду спільної діяльності хормейстера та учасника хорового колективу, за такими факторами: створював безпосередній особистий контакт в процесі творчої взаємодії завдяки обміну інформацією, плеканню таланту, заохоченню, розвитку музичних здібностей тощо. А також наявності єдиної мети та передбачуваного результату взаємодії, який відповідає загальним інтересам хормейстера та учасника хорового колективу. В процесі взаємодії формував творчі здібності учасників хору, приділяв особливу увагу засобам вирішення хормейстерських завдань, складом, рівнем кваліфікації учасників.
Вміло працював над підбором репертуару, звертаючись до невичерпного джерела народного фольклору. Ним були записані та оброблені для виконання акапельно українські народні пісні: ”Їхав козак”, “Ой, там за током”, “Кину спиці на полицю”, “Ой, на тім вигоні” та інші.
Скляр Володимир Павлович був умілий, грамотний хормейстер, завжди у творчому пошуку, ним було введено в народний хор високий голос, голос загального звучання, близький до академічного сопрано, що дає можливість включати до репертуару класичні твори «Ой, зійшла зоря» в обробці М.Леонтовича, «Прощай, село», «Думи мої» на слова Т.Г.Шевченка в його обробці для народного хору. Виходячи з цього, теситурні умови аранжування народних пісень були значно розширені.
Проявляючи високу працелюбність і творчу наснагу Скляр Володимир Павлович постійно підвищував свій професійний рівень, систематично займався виховною та творчою роботою з колективом. Під його керівництвом самодіяльний хор “Веселка” проводив велику концертну діяльність. За майже 55 років існування колективу хормейстером було підготовлено більш ніж 90 концертних програм. З якими хор виступав перед глядачами міста, області, мав творчі поїздки по Черкаській області, у складі делегації республіки, неодноразово радував своїм мистецтвом жителів міста Комсомольська Полтавської області, міста Жовті Води Дніпропетровської області, виступав з концертами перед ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС в місті Славутич.
Скляр В.П. разом з колективом приймав участь у звітних концертах Кіровоградської області, які відбулися у 1999, 2004 та 2009 роках у місті Києві.
Під керівництвом Скляра В.П. колектив хору досяг великих успіхів і був нагороджений багатьма грамотами та дипломами міськвиконкому, облвиконкому, Укрпрофради, медалями та цінними подарунками.
Хоровому колективу були присвоєні почесні звання:
– Лауреат Фестивалю самодіяльного мистецтва 1968-70р. – бронзова медаль;
– Лауреат Фестивалю самодіяльного мистецтва 1972р. – срібна медаль;
– Лауреат Всесоюзного огляду самодіяльної творчості 1983-85р. – срібна медаль;
– Переможець та дипломант Першого ступеню обласного фестивалю хорового мистецтва «Калиновий спів» – 2002р.;
– Дипломант Другого ступеню Всеукраїнського фестивалю – конкурсу вокально–хорового мистецтва «Калиновий спів».
У 1973 році Наказом Президії Укрпрофради від 24 травня самодіяльному хоровому колективу будинку культури ОЕМЗ присвоєно почесне звання «Народний самодіяльний».
Скляр В.П. плідно працював і на композиторській ниві. Він був членом спілки самодіяльних композиторів області. Його твори та обробки народних пісень були відмічені преміями на обласних оглядах – конкурсах. В його композиторській добірці “Ой, мати, мати”, “Ой, там за лісочком”, “Кіровоградщина святкує степова”, “Дві дороги”, “Краю мій лелечий”, “Новопразька урочиста”, “Материне поле”, “Каштанова весна”, “Струни пам’яті”, “Лебідонька”, а також пісні на його власні вірші “Гей, по наших степах, по кіровоградських”, “Пісня про Олександрію”, “Два явори”, та багато інших.
Скляр В.П. був активним учасником громадського життя міста Олександрії, являвся членом художньої ради міського Палацу культури, користувався заслуженим авторитетом у співробітників.
За сумлінну працю та високі творчі досягнення Скляр В.П був нагороджений:
– Грамотою Міністерства культури та мистецтв України;
– Грамотою Обласної державної адміністрації;
– Подякою Обласної державної адміністрації;
– Почесною грамотою Обласного управління культури;
– Грамотою Обласного управління культури;
– Почесними грамотами та грамотами міської ради та управління культури Олександрійської міської ради.

ПОЛЯЦЬКИЙ АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ (1957 р.н.)

Засновник підприємства Товариство з обмеженою відповідальністю «Катеринославські меблеві майстерні». За визначні особисті заслуги у забезпеченні соціального та економічного розвитку та добробуту міста, стимулювання та розвиток підприємництва, меценацтва, творчості, також спонсорську допомогу багатьом установам міста рішенням міської ради від 23.05.2017 № 293 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

ТОВ «Катеринославські меблеві майстерні» – це компанія, яка успішно працює з 2006 року на ринку матраців та аксесуарів для спальних кімнат.
За час роботи компанією було пройдено великий шлях від маленького цеху до надсучасної фабрики з виробництва ортопедичних матраців.
Об’єднуючи в єдиний комплекс сучасні технології провідних світових виробників, високоякісну екологічно чисту сировину та обладнання, підприємство випускає продукцію, що не має аналогів на українському ринку і повністю відповідає євростандартам.
Унікальність підприємства в тому, що компанія має повний цикл виробництва матраців.
Незважаючи на нестабільну ситуацію у країні, підприємству вдається втримувати виробничі позиції і збільшувати обсяги виробництва продукції.
Підприємство серед лідерів по капіталовкладенням, залученню іноземних інвестицій, впровадженню інноваційних технологій та випуску інноваціної продукції.
Саме на ТОВ «Катеринославські меблеві майстерні», вперше в Україні, запроваджено випуск пружинних ортопедичних матраців у вакуумній упаковці, а у виробництві безпружинних профілактичних ортопедичних матраців Doctor Health® використані унікальні інноваційні розробки. Компанія є першою і єдиною в Україні, що використовує новий матеріал NATUR SOYA, за допомогою якого вдалося створити матрац із унікальною здатністю реагувати на тиск і температуру тіла, а також підлаштовуватися під його вагу. Різновидність моделей, що випускаються на підприємстві, постійно оновлюється.
Підприємством реалізовано ряд інвестиційних проектів: проведено технічне переоснащення; відкрито цех виробництва матраців, оснащено його сучасним електронним та електричним обладнанням; для забезпечення виробництва збудовано підстанцію та лінію електропередач; встановлено котельню на твердому паливі.
Впроваджуються і плани на майбутнє, що стосується розвитку підприємства в напрямку виробництва м’яких меблів та іншої супутньої продукції.
ТОВ «Катеринославські меблеві майстерні» відноситься до переліку бюджетоутворюючих підприємств міста та є активним меценатом.
На сьогодні на підприємстві працює більше 700 чол. і за чисельністю це саме крупне промислове підприємство міста.
Підприємство на сьогодні випускає: каркаси матраців; матраци з металевими пружинами; дріт зі сталі.
Крім того, ТОВ «КММ» на сьогодні реалізує продукції з питомою вагою, яка перевищує 30% від загального обсягу реалізованої промислової продукції по місту.
Підприємство є постійним потужним меценатом загальноміських заходів та завдяки своєму засновнику бере активну участь у соціально-економічному розвитку міста.
Так, збудовано храм на Перемозі, регулярно направляється гуманітарна допомога для учасників антитерористичної операції, допомогу від компанії отримали шкільні і дошкільні заклади, дитячий будинок, Міська лікарня №1, збудовано нову автобусну зупинку, було надано вагому фінансову допомогу для ремонту палат ветеранів Великої Вітчизняної війни в обласному госпіталі.

ТАБУНЕЦЬ Олександр Іванович (22.04.1952 – 30.12.2020)

Лікар-інфекціоніст, завідувач інфекційним відділенням стаціонару Комунального підприємства «Центральна міська лікарня м. Олександрії» Олександрійської міської ради. За вагомий особистий внесок у розвиток сфери охорони здоров’я міста Олександрії, високий професіоналізм, надання кваліфікованої медичної допомоги, впровадження нових методів діагностики та лікування, проявлену професійну відданість у боротьбі з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2 рішенням міської ради від 14.05.2021 № 178 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії (посмертно).

Табунець Олександр Іванович народився 22 квітня 1952 року у місті Новомиргород на Кіровоградщині в сім’ї вчителів.
У 1975 році закінчив Одеський медичний інститут за спеціальністю «Лікувальна справа».
Після проходження інтернатури з серпня 1976 року працював лікарем-інфекціоністом міської лікарні. З січня 1997 року по грудень 2020 року очолював інфекційне відділення стаціонару міської лікарні №1 і був позаштатним міським інфекціоністом.
За період своєї трудової діяльності у лікувальному закладі міста користувався повагою та авторитетом як серед пацієнтів, так і серед медичних фахівців. Завжди проявляв турботу та був відповідальним при виконанні своїх службових обов’язків.
Його особистий внесок у розвиток сфери охорони здоров’я міста, надання кваліфікованої медичної допомоги, впровадження нових методів діагностики та лікування був досить вагомим, постійно ділився знаннями, досвідом з молодими колегами та учнями медичного училища.
Незважаючи на насичену трудову діяльність, Олександр Іванович вів активну громадську роботу. Обирався депутатом Олександрійської міської ради третього скликання, постійно відвідував заходи з підвищення кваліфікації.
Нагороджений Почесною грамотою управління охорони здоров’я Олександрійської міської ради, 2012 рік; Грамотою Центрального комітету профспілки працівників охорони здоров’я України.
Табунець О.І. завжди був людиною, безмежно відданою своїй справі, готовий прийти на допомогу, проявив надзвичайну професійну свідомість, рішучість та готовність у наданні медичної допомоги хворим, прийняв на себе величезну відповідальність у боротьбі з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2. Першим, як лікар, разом з колективом інфекційного відділення, і на тривалий час пішов у вогнище небезпеки.
Олександр Іванович сам перехворів цією хворобою, ускладнення сильно позначилися на його стані здоров’я і спровокували непоправне.

Положення про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Олександрії»

Оновлений склад комісії для попереднього розгляду матеріалів про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Олександрії»

Опис знака «Почесний громадянин міста Олександрії»