Історiя

Олександрійська територіальна громада має історичні, культурні, релігійні традиції і цінності. Розвиток території почався у перші часи освоєння європейського континенту і був пов’язаний із знаходженням давніх артефактів на березі річки Інгулець.

Давня історія

У межах територіальної громади розселення людей та перших відомих нам археологічних культур спостерігається дослідниками-археологами ще з III тисячоліття до нашої ери за часів давніх проєвропейських культур. Ямна та катакомбна культура, як давні індоєвропейські спільноти – представлені похованнями у курганах біля села Звенигородка та Головківка. Знайдено глиняний посуд, який орнаментований давніми катакомбниками. Кургани епохи бронзи, розкопані на території колишнього заводу «ЕТАЛ». Виявлено поховання у курганах біля села Звенигородки того ж археологічного періоду. VII століття до нашої ери – кіммерійські знахідки біля селища Олександрійське. Скіфське поховання воїна біля села Головківки датується V-IV століттям до нашої ери. Знайдено сарматські поховання III-II століття до нашої ери в межах громади.

Тривалий час землі були прикордонням, межею активних бойових дій, буферною зоною між різними нардами та державами. У другій половині XVII століття склалися передумови для повторної колонізації українською козаччиною території Задніпров’я, в яку входили і нинішні землі Олександрійської громади. 1711 року гетьман Іван Скоропадський закріплює право власності на «задніпрські» землі козаків на правах «займанщини»: «де хто похоче, влаштують осілості».

Козацька доба

Утворення центру територіальної громади – майбутнього міста Олександрії – почалось у 30-х роках XVIII століття. Населені пункти на території громади з’явились як поселення ранньомодерної української держави – Гетьманщини. Виникнення цих поселень було пов’язане із послідовною політикою очільника Миргородського полку, а потім гетьмана – Данила Апостола – відновити вплив на «Задніпрські території» – землі, які здавна належали козацтву. Території «Задніпров’я» в більшості збігаються із нинішніми кордонами Кіровоградської області.

1739 рік – перша відома писемна згадка про хутір значкового товариша Авраменка, імовірно одного із перших населених пунктів на території нинішньої Олександрії. З’являються у документах імена рядових козаків-засновників і неурядової старшини козацького полку – Грицька Усика, Федора Собєцького, Феська Шовкуна та інших. Незабаром центром, що об’єднав невеликі поселення стає хутір Усиківка. Не пізніше 1746 року у документах прослідковується існування поселення, яке засноване виборним козаком Кременчуцької сотні Миргородського полку Гетьманщини Грицьком Усиком. За традицією саме його вважають засновником міської громади. Він народився 1701 року. У 1762 році Грицько Усик зазначений у списках парафіян церкви слободи Овняннки Новослобідського полку (тепер – Новий Стародуб).

Ново-Сербський період

24 грудня 1751 року створюється автономне військово-поселенське утворення «Нова Сербія» в склад якої включили козацьку Усиківку. Виборні козаки, їх підпомічники і підсусідки, посполиті козацької Усиківки змушені або позбавитись стану козацтва, або віддати свої будинки, землю та майно і виселитись із території, обмеженої новосербським поселенням. Грицько Усик, як свідчать документи, переселився за межі майбутньої Олександрії до слободи Овнянка. Козацька Усиківка отримує нову тимчасову назву «шанець Усівський». 1758 року шанець змінює назву на Бечею або за іншими джерелами – Бечку. Назва «Бечей», «Бечея», «Бечка» можливо походять від угорського слова «Беч» – «повага, те, що високо цінується і дорого коштує». 1759 року збудовано Свято-Миколаївську церкву — першу відому на території міста Олександрії споруду, про яку ми маємо вірогідні історичні дані. Цей православний храм неодноразово перебудовували, але найдавніша культова православна споруда зберігалась на місці заснування до 30-их років XX століття, коли храм було знищено більшовицькою владою.

22 березня 1764 року Новосербський проєкт ліквідовано. Нова Сербія і Новослобідський козацький полк (поселенні місця біля фортеці Св. Єлизавети — нинішнього міста Кропивницький) були розформовані. Починається тривалий процес намагання інкорпорувати землі Гетьманщини до імперської системи влади. Першим таким утворенням стала Єлисаветинська провінція Новоросійської губернії.

Остаточне закріплення назви «Олександрія»

30 березня 1783 року створено Катеринославське намісництво, яке об’єднало землі Азовської та Новоросійської губернії, де знаходилась і майбутня Олександрія. 22 січня 1784 року Катеринославське намісництво поділили на 15 повітів, у тому числі вперше організовано Олександрійський повіт. Саме з цього часу Усиківка отримує статус повітового міста. Цього ж року місто отримує проєкт розбудови що мав включати 154 приватних будинків. Місто мало дві восьмикутні площі і систематизовані лінії вулиць. Це створило унікальне історико-архітектурне середовище Олександрії, яке зберігається частково і сьогодні.

1785 року створено перший орган міського самоврядування в місті —  Олександрійську міську ратушу, зазначає у своєму дослідженні історик Дмитро Вирський.

1795 року повітовий центр з Олександрії-Усиківки переміщено у придніпровський козацький Крилів або, як потім назвуть це місто, Новогеоргіївськ. Це старовинне місто зараз затоплене Кременчуцьким водосховищем і тоді отримало назву «Олександрія». 14 березня 1806 року казенне селище Усиківка перетворено на місто Олександрію. Відповідне подання підписано Херсонським цивільним губернатором Кирилом Семеновичем Гладким, одним із нащадків старшини Гетьманщини. 16 березня 1806 року затверджено нові штати Херсонської губернії, а число повітів губернії збільшили до п’яти — утворено Олександрійський повіт. Повітовим містом призначили колишню Усиківку, яку вдруге назвали «Олександрією».

Індустріалізація Олександрії

До початку XX століття, місто перетворилось із звичайного провінційного містечка Херсонської губернії у потужний центр економіки та культури краю. У місті та біля нього (вузлова станція Користівка) діяла залізниця, проходили транспортні шляхи на південь, схід та захід. Розвивалась місцева аграрна галузь, переробна промисловість, починався видобуток бурого вугілля. Перші фундаментальні дослідження запасів бурого вугілля здійснив гірничий інженер, професору геології Н.Барбот-де-Марні який опублікував їх у 1896 році у великій науковій праці «Геологічний нарис Херсонської губернії». Саме в ній він повідомляє про відкриття родовищ бурого вугілля восени 1866 року в Олександрійському повіті.

Місто поступово модернізувалося – споруджено власний театр, лікарню, навчальні заклади, включно з училищами, школами і гімназіями. Працює власна електростанція, розвивається комунальна інфраструктура, починається друк власного періодичного видання.

Олександрія початку XX століття – багатоетнічна громада. Як зазначається у різноманітних документальних свідченнях, більшість олександрійців зберігали українську мову, православну віру, включно із козацькими традиціями до початку XX століття. Існувала значна єврейська та менша російська складову у структурі населення. Єврейська громада спорудила синагоги, підтримувала власні просвітницькі заклади. Росіяни складали незначну, але сталу частину населення, були представниками своєрідного релігійного напрямку старовірів – вигнанців із Батьківщини внаслідок своїх релігійних переконань.

Період Української Народної Республіки та Української Революції

22 листопада 1917 року Олександрійське повітове земство нового складу ухвалило резолюцію про визнання Української Народної Республіки і влади Української Центральної Ради. Представники Олександрійського повіту у Губерніальному з’їзді «Совітів робочих та солдатських депутатів, волосних земств, городських самоврядувань та повітових земств» 30 листопада – 2 грудня 1917 беруть участь у з’їзді, що ухвалив рішення про те, що Херсонщина є «неодділима частина Української Народної Республіки і що найвищою владою на Україні являються до Українських установчих зборів Центральна Рада і Генеральний Секретаріат».

Всі хвилі Української Революції охопили Олександрію – діяльність Гетьманату Скоропадського, Директорії, більшовицької влади. А на початку 1919 року – створення квазіреспубліки отамана Григор’єва який підняв заколот проти більшовицької влади. Тимчасова окупація у серпні 1919 року військовими підрозділами російської Добровольчої армії завершилось 7 січня 1920 року. В Олександрії встановлено більшовицьку владу, яка тривалий час теж не могла закріпити себе на цій землі. Неоголошена війна продовжувалась. Внаслідок терору проти мирного населення, селянства та численних репресивних заходів, заснуванню та діяльності концентраційних таборів, більшовики змогли зміцнити свою владу. Голодомор, репресії та показова фальшована справа «військово-повстанської організації, яка займалась шкідництвом на шахтах «Укрбурвугілля» (1937-1938 роки) – все це є більшовицька влада 20-30 років. 54 працівники вугільних підприємств Олександрії засуджено до розстрілу за справою «Укрбурвугілля».

Олександрія в середині ХХ століття

Із 1919 по 1939 роки більшовицькі органи влади чотирнадцять разів змінювали адміністративно-територіальну підпорядкованість міста Олександрії і прилеглої до нього території, переміщуючи до Миколаївської, Кременчуцької, Катеринославської губерній.

1923-1925 року існував Олександрійський округ з окружним центром в місті Олександрії в складі повітів – Олександрійського, частини Дніпровського на Катеринославщині, частини Чигиринського повіту на Київщині. У 1925 році засновано перший Олександрійський район, а місто отримує вперше статус районного центру на заміну ліквідованого Косівського району.

Голодомор 30-х – малодосліджена частина історії краю. Лише за 1933 рік, за частково збереженими актами реєстрації цивільного стану, в місті Олександрії загинуло 1574 жителів. Але це може бути неповна статистика жертв геноциду сталінського режиму.

Після численних змін, 10 січня 1939 року утворено п’ятий Олександрійський район у складі новоствореної Кіровоградської області.

Друга світова війна стала вироком для багатьох олександрійців – лише за офіційними підрахунками в боях за звільнення міста загинуло 715 військовиків, не повернулися і зникли безвісти 9 933 солдат та офіцерів. Точних цифр загиблих на всіх фронтах, втрат цивільного населення немає і до сьогодні.

14-15 грудня 1946 року відбулось відділення районної влади і створення міської влади – місто отримало окремий статус управління господарством. Це необхідно було для поліпшення управління Олександрією як «правобережною кочегаркою». Індустріалізація міста відбувалась паралельно із трудовою мобілізацією, вивезенням з сіл молоді, нераціональним вичерпанням природних ресурсів та повоєнним голодом. Вугільна галузь розвивалась швидкими темпами – з 1946 по 1965 рік в неї інвестовано 270 мільйонів карбованців. До складу вугільного комплексу входило 16 підприємств із 14 тисячами працівників. Цей гігантизм і моноспрямованість економіки зіграли злий жарт із містом під час кризи 90-х, коли більшість жителів міста не спромоглась перебудувати економіку, яка мала одне спрямування та обслуговувалась саме вугільну галузь, яка вже наприкінці 80-их років переживала системну кризу.

Від дня проголошення незалежності і до сьогодення

20 вересня 1991 року депутати ухвалили рішення про підняття синьо-жовтого прапора України перед Олександрійською міською радою. У тому ж році на всеукраїнському референдумі олександрійці підтвердили необхідність створення власної незалежної держави.

Чимало олександрійців взяли участь у подіях Помаранчевої революції, Євромайдану та у захисті територіальної цілісності та суверенітету України під час Антитерористичної операції. Загиблим героям АТО, ООС (Операції Об’єднаних Сил), відсічі повномасштабної війни Росії проти України, олександрійці віддають належну шану.

У 2020 році утворено нову Олександрійську громаду, в склад якої тепер входить місто Олександрія, селище Олександрійське, села Звенигородка, Марто-Іванівка, Головківка, Іванівка, Олександро-Степанівка, Головківське, Ізмайлівка, Піщаний Брід, Королівка, Видне, Гайок, Пустельникове. Місто стало центром нового Олександрійського району, який включає більшу частину північно-східного Задніпров’я.

Шлях Олександрійської громади разом із всіма іншими громадами України до незалежної та європейської України продовжується.

gorodskaya-pojarnaya-komanda

Зображення 1 з 16