Олександрія багата на талановитих людей. Свою унікальність вони виражають різними видами творчості, спортивними досягненнями та здобутками в професії. За цей хист люди називають їх майстрами і майстринями.
Продовжуємо знайомство з цими людьми в серії статей «Непересічні таланти: Історії олександрійських Майстрів».
Попередня історія була присвячена Світлані Гутнєвій – вчительці англійської мови з понад 22-річним педагогічним стажем, яка двічі ввійшла до 50 кращих вчителів України в рамках премії Global Teacher Prize Ukraine.
Нині наша історія про Максима Живанова – спадкового військового, штаб-сержанта Збройних сил України, учасника російсько-української війни, ветерана, який у свої 35 років став повним кавалером ордену «За мужність».
Максим Живанов народився в Олександрії, навчався в Марто-Іванівській школі та Олександрійському політехнічному фаховому коледжі. Однак навчання не завершив – залишив коледж, щоб піти на службу. Як розповідає сам Максим, бути військовим – його покликання ще з дитинства.
– Напевно, від народження знав, що буду військовим, – з усмішкою згадує Максим. – У мене бабуся була прапорщиком, прадідусь воював у Другій світовій, а батько – теж військовий. Уже в 22 роки я став на службу. Все своє свідоме життя – в армії. Починав як кулеметник, а згодом командував відділенням і навіть ротою.
Коли росія розпочала агресію в 2014 році, Максим опинився на Луганському напрямку, де виконував бойові завдання. Під час повномасштабного вторгнення, у 2022 році, отримав важке поранення, яке назавжди змінило його життя.
– Ми виконували завдання, і я, як командир, виводив підрозділ на кращі позиції для оборони і замикав колону. Мене поранило під час мінометного обстрілу, – згадує ветеран. – Найбільше дісталося нозі, виникла загроза ампутації.
Попереду було 19 операцій, коли лікарям вдалося врятувати ногу, довгий процес реабілітації. Він витримав. Згадує, як тяжко було не лише фізично, а й емоційно, проте бажання повернутися на службу і підтримка рідних не дозволили опустити руки. Окрему подяку Максим адресує Олександру Ліщенку, адже завдяки йому та персоналу ортопедичного відділення Черкаської обласної лікарні вдалося врятувати ногу.
– Найголовніше – не падати духом. Як тільки людина зневірюється, стає важко допомогти навіть психологам. Головне – знайти внутрішній стимул і прагнути до нових результатів. Та й військова муштра давала своє – поставив собі завдання, повинен виконати. Розробив коліно, наприклад, самостійно, без допомоги реабілітологів, бо дуже хотів ходити, – пригадує військовий. – Та ще й родина тримала: як можна зневірюватися, коли поруч твоя сім’я?
Після поранення Максим пробував повернутися на службу, але медична комісія визнала його непридатним. Тепер він шукає себе в цивільному житті, готовий ділитися бойовим досвідом та підтримувати побратимів.
Максим є одним із небагатьох українців, які отримали всі три ступені ордену «За мужність». Сьогодні в Україні таких людей небагато. Максим Живанов один із них. Це високе визнання його відданості та героїзму під час захисту нашої країни.
– Більш того, мріяв отримати повного кавалера ордену Богдана Хмельницького, а там і Героя України, але трохи не дотягнув, – жартує ветеран.
Також він пригадує, що під час одного з обстрілів разом з речами згоріли його нагороди, адже спершу рятував документи, обладнання й спецтехніку. Тепер відновити їх непросто.
Із своєю майбутньою дружиною знайомі були давно, тривалий час товаришували. А от до одруження час дійшов лише після поранення.
– Це була чергова операція в процесі реабілітації, – пригадує ветеран, – за квітами вийти не можу, за обручкою теж, тому що на милицях, погано пересуваюся, а живемо на 8 поверсі. Тож доставка зіграла свою роль. Зробив пропозицію і, щоб не передумала, вже на наступний день подалися до РАГСу. Я ж військовий. Мені можна одразу, – із посмішкою пригадує захисник.
Незважаючи на втрати і виклики, Максим Живанов залишається прикладом стійкості та патріотизму. Він радить усім не відступати перед труднощами та вірити в Перемогу України.
– Не закриватися в собі. Не шукати втіхи в пляшці або наркотиках. Це ніколи не допомагало й не допоможе. Більше спілкуватися з рідними. А от жалість не потрібна. Вона гнітить і змушує почуватися дискомфортно, – говорить військовий.
Максим також підтримує ініціативу ВетеранХабу в Олександрії, що забезпечує можливість ветеранам спілкуватися і ділитися досвідом, вважаючи це кроком до адаптації.
Любов до рідного міста та близьких, які тут живуть, також залишається важливим елементом його життя. Максим разом із сім’єю завжди повертається до Олександрії, яка для нього є джерелом теплих спогадів та сили.
– В Олександрії улюблене місце, напевно, стадіон. Постійно спостерігаю за командою. Парк, розріз – це ті місця, які надихають і дають відчуття дому. І зараз хоч і проживаю в Кропивницькому, але разом з дружиною ми дуже любимо це місто і завжди повертаємося сюди додому, – каже Максим